Канівський плацдарм: тріумф і трагедія

Операція зі звільнення Києва (вересень-листопад 1943 року), в якій Букринський плацдарм під Каневом спочатку виступав як основний, а потім – як обманний

Могили під хвилями водосховища

У братських могилах в селах Бобриця і Студенець поховано більше чотирьох тисяч радянських бійців та офіцерів. Така велика кількість загиблих пояснюється тим, що протягом вересня-жовтня 1943 року ці села кілька разів переходили з рук в руки. Війна тут "зупинилася" і робила свою чорну справу.

Серед героїв, що загинули за Дніпро, був один із восьми синів росіянки Єпистими Степанової, яких вона провела на фронт. Рота Степанова закріпилася на околиці села Селище. Гвардійці відбили шість атак ворога. Нерівний поєдинок тривав 13 годин. Бійців ставало все менше і менше. Настав момент, коли Олександр Степанов залишився сам. Останньою гранатою він підірвав себе і ще кілька десятків фашистів. Тіло воїна знайшли серед трупів гітлерівців. Поховали його тут же, у Селищі. Коли ж село затоплювали водами Канівського моря, останки героя перепоховали у Бобриці. Нині ім’я Олександра Степанова носить Бобрицька школа. Менше "пощастило" товаришам Олександра та іншим бійцям, котрі загинули на Селищанському плацдармі. Їхня могила – на дні водосховища.

Парашутисти летіли прямо на кулі ворога

"Вистрибували з літака в секторі зенітного вогню, – писав про бої вересня 1943 року поблизу Бучака учасник цих подій, відомий кінорежисер, народний артист СРСР Григорій Чухрай. – Досі мені довелося скуштувати немало військового лиха: був двічі поранений, воював у Сталінграді, але такого – падати назустріч виблискуючим трасам куль, крізь полум’я палаючих в небі парашутів товаришів, – такого іще не пробував..." Тієї кривавої осені тисячі десантників згоріли у небі під куполами парашутів. На тих, хто зумів приземлитися, смерть чигала на землі і у водах сивого Дніпра.

Поповнення для боїв на канівських плацдармах на Лівобережжі складали оточенці, яких вважали винуватцями трагедії 1941 року, та юнаки, які підросли за два роки окупації. Ці солдати, "чорна піхота", йшли без належного озброєння і підготовки. Саме про них писав Олександр Довженко: "... в бої гонять погано навчених, на них дивляться, як на штрафників, і нікому їх не жаль, нікому." Гинули бійці цілими групами. Так, 22 жовтня 1943 року загинуло одразу шестеро жителів Студенця, мобілізованих за кілька днів до бою.

Букринський плацдарм

Трагічною сторінкою стали для Канівщини форсування Дніпра та бої на Букринському плацдармі. Ставка Верховного Головнокомандування поставила завдання раптово захопити плацдарм на Канівських кручах. Наші воїни пливли через "широкий і могутній" під шквальним вогнем ворога, хто як міг: на човнах місцевих жителів, тримаючись за дерева, колоди, дошки, плащ-намети, напхані соломою. І тонули тисячами. Письменник-фронтовик Віктор Астаф’єв, очевидець форсування Дніпра поблизу Букрина, розповідав, що коли з одного боку в Дніпро входили 25 тисяч воїнів, то на протилежному виходили 5-6 тисяч. Військам, які захопили ділянку Дніпра від Трахтемирова до Григорівки, чинився опір з боку противника. Бої набули кровопролитного характеру, вони були такими запеклими, що у вирви разом із водою стікали струмки крові.

Букринський плацдарм виконував роль відволікаючого, аби ворог направив сюди головні сили і таким чином відкрив шлях радянським військам для визволення Києва. Частина армії була переведена на Лютізький плацдарм, який і визволяв столицю України. Ті ж бійці, що залишилися на Букрині, переживали справжнє пекло на землі.

Дорогою ціною обійшовся Букринський плацдарм нашому народу. Війна на виснаження, насамперед живої сили, призвела до знецінення людського життя. Стратегія воюючих сторін була різною: Німеччина намагалася досягти мети завдяки оперативній майстерності, технічній оснащеності, бойовому вмінню солдатів та офіцерів, радянське ж командування акцент робило на збільшенні кількості діючих частин. Але варто відзначити, що одним із головних факторів переможного просування Радянської армії на Захід були героїзм, масова самопожертва сотень тисяч бійців і командирів.

Озвучена цифра людських втрат у ході битви за Дніпро – 417 тисяч осіб. Лише у боях за Букринський плацдарм загинуло більше 250 тисяч осіб – і в основному через небажання Ставки і командування Воронезького, а потім 1-го Українського фронту, взяти за основу наступу на Київ план Рокосовського, який пропонував завдати удару північніше Києва. Німецькі втрати на Букрині склали 55 тисяч осіб. Про події на Букринському плацдармі Віктор Астаф’єв сказав: "Ми просто не вміли воювати. Ми залили своєю кров’ю, завалили ворогів своїми трупами".

Підтвердженням цих слів є постійні знахідки на Канівських кручах сотень і тисяч останків наших непохованих воїнів, яких не порахує жодна Книга пам’яті. Ми маємо право знати правду тієї страшної війни.